If I could just hide The sinner inside And keep him denied. How sweet life would be If I could be free From the sinner in me.
ПОВИСТЬ ПРО АРАГОРНА ТА АРВЕНПОВІСТЬ ПРО АРАГОРНА ТА АРВЕН
Арадор був прадiдом Короля. Його син Араторн домагався руки Гілраень Прекрасної, доньки Дірхаваля, що сам був нащадком Аранарта. Дірхаель був проти цього шлюбу, бо Гілраень була ще молода і не дійшла до того віку, коли жінки дунедайн зазвичай брали шлюб.
“Більше того”, - сказав він, - “Араторн – суворий, дорослий чоловік і стане вождем швидше, аніж чекають, але серце моє підказує мені, що життя його буде коротким”.
Але Іворвен, його дружина, яка теж могла передбачати майбутнє, відповіла на те: “Тим швидше треба поспішати! Темнішають дні перед бурею, і великі події мають статися. Якщо ці двоє поберуться зараз, надія для нашого народу може народитися. Але якщо вони загаються, не бути надії, доки триває ця епоха”.
І сталося так, що, коли Арагорн та Гілраень були одружені тільки рік, гірські тролі захопили Арадора у Колдфеллі, на північ від Рівенделу, і він загинув. Араторн став вождем дунедайн. Наступного року Гілраень народила йому сина, і назвали його Арагорном. Але Арагорну було тільки два роки, коли Араторн разом із синами Елронда поїхав на прю з орками, і загинув від оркської стріли, що простромила йому око. Виявилося життя Араторна справді коротким з поміж його народу, і було йому лише шістдесят років, коли він загинув.
Тоді мати забрала Арагорна, що став тепер Нащадком Ісілдура, до дому Елронда. Елронд замінив йому батька і любив, як власного сина. Але називали його “Естель”, “Надія”, і за наказом Елронда від нього приховали справжнє ім’я та походження. Бо знали мудрі, що шукав ворог, а чи не залишилися ще на світі Нащадки Ісілдура.
Естель мав усього лише двадцять років, коли якось, після великих подвигів, він повернувся до Рівенделу разом із синами Елронда. І задивився на нього Елронд, і радісно йому стало, бо побачив, що був він гарним та шляхетним і рано змужнів, хоча мав ще досягти зрілості тіла і духа. Тому того дня Елронд назвав його справжнім ім’ям, розповів, хто він і хто був його батьком, і передав йому сімейний спадок.
“Ось перстень Барахіра”, - сказав він, - “знак того, що ми далекі родичі. А ось уламки Нарсілу. Із цим ти здійсниш великі діяння, бо провіщаю я, що життя твоє буде довшим, аніж буває у людей, якщо тільки зло не спіткає тебе, а чи не витримаєш ти випробувань. А випробування будуть тяжкими та довгими. Скіпетр Аннумінаса буде в мене, бо ти ще маєш заслужити його”. Наступного дня, коли сідало сонце, Арагорн блукав один у лісі, і на серці йому було радісно; і співав він, бо був сповнений надії, і світ здавався йому прекрасним. Але раптом, якраз коли співав, побачив він дівчину, що йшла по зеленій траві поміж білих стовбурів беріз. І завмер він, вражений і подумав, що поринув у сон або отримав дар ельфійських менестрелів, які могли робити так, що те, про що вони співали, з’являлося перед очима тих, хто їх слухав.
Бо пісня, що співав Арагорн, була з Ле Лютіен, що в ній розповідалося про зустріч Лютіен та Берена у лісі Нелдорет. І ось! Лютіен на його очах йшла по Рівенделу, вбрана у накидку, синю та срібну, прекрасна, немов сутінки в ельфійським краю. Її темне волосся розвіювалося на вітрі, що несподівано піднявся, а на її чолі, немов зірки, сяяло коштовне каміння.
Мить Арагорн мовчки дивився на неї, але побоюючись, що вона піде і він ніколи її більше не побачить, скрикнув до неї: “Тінувіель, Тінувіель!” – як колись, у Старі дні, Берен.
Тоді дівчина озирнулася до нього, посміхнулася та запитала: “Хто ти? И чому називаєш мене цим іменем”?
А він відповів: “Тому, що я подумав, що ти і є Лютіен Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, то дужа схожа на неї”.
“Багато хто так вважає”, - без усмішки відповіла вона. “Однак її ім’я – не моє. Хоча доля моя, можливо, буде схожа на її долю. Але хто ти?”
“Естель – так звали мене”, - відповів він. “Але я – Арагорн, син Араторна, Нащадок Ісілдура, повелитель дунедайн”. Але ще поки він говорив це, то відчув, що високе походження, якому раділо його серце, не має тепер значення і ніщо у порівнянні з її величчю та красою.
А вона весело розсміялася та сказала: “Тоді ми далекі родичі. Бо я – Арвен, донька Елронда, і звуть мене також Ундоміель”.
“Часто буває, - відповів Арагорн, що у скрутні часи люди ховають свій головний скарб. Але я дивуюся на Елронда та твоїх братів, бо, хоча я мешкаю в їхньому домі змалку, проте ніколи не чув про тебе. Як сталося, що ми не зустрічалися раніше? Звичайно, твій батько не замикав тебе у своїй скарбниці?”
“Ні”, - сказала вона та подивилася на гори, що піднімалися на сході. “Якийсь час я жила у землі родичів моєї матері, у далекому Лотлоріені. Я лише нещодавно повернулася, щоби знову побачити батька. Багато часу минуло з тієї пори, як я блукала Імладрісом”.
Тоді подивувався Арагорн, бо вона здавалася не старшою за нього, хто прожив не більше двадцяти років у Середзем’ї. Але Арвен подивилася йому у вічі і сказала: “Не дивуйся! Бо у дітей Елронда життя ельдар”.
Тоді Арагорн збентежився, бо побачив ельфійске світло в її очах і мудрість довгих років. Але з цієї миті він покохав Арвен Ундоміель, доньку Елронда.
У наступні дні став Арагорн мовчазним, і його маті відчула, що дивне відбувається з її сином. І нарешті відповів він на її питання і розповів про зустріч у лісових сутінках.
“Сину мій”, - сказала Гілраень, - “високо ти мітиш, навіть як на нащадка багатьох королів. Бо дівчина ця – найшляхетніша та найпрекрасніша з тих, що ходять нині по землі. І не годиться смертному брати шлюб із ельфом”.
“Але ми родичі якоюсь мірою”, - відповів Арагорн, - “якщо те, що розповіли мені про моїх прабатьків, правда”.
“Це правда”, - сказала Гілраень, - “але це було давно, в іншу добу, ще до того, як занепав наш народ. Тому я боюся, бо без підтримки володаря Елронда рід Нащадків Ісілдура скінчиться. Але не думаю, що ти матимеш його підтримку у такій справі”.
“Тоді гіркими будуть дні мої, і буду я на самоті блукати у хащах”, - відповів Арагорн.
“Така буде твоя доля”, - сказала Гілраень. І хоч могла вона, як її народ, передбачати майбутнє, нічого не сказала йому про свої передчуття і нікому не розповіла про те, що сказав їй син.
Але Елронд бачив багато і у багатьох серцях читав. Тому одного дня, до того, як скінчився рік, він покликав Арагорна у свої покої, і промовив: “Слухай мене, Арагорне, сину Араторна, провіднику дунедайн! Велика доля чекає на тебе – або піднятися вище за своїх предків з часів Еленділа, або впасти у темряву, разом із залишками свого народу. Перед тобою багато років випробувань. Ти ж не візьмеш собі дружину, ані зв’яжеш будь-яку жінку обіцянкою до того, як прийде твій час, і ти заслужиш на це”.
Тоді Арагорн, стурбований, запитав: “Чи це моя мати говорила із тобою?”
“Ні”, - відповів Елронд. “Твої власні очі зрадили тебе. Але я кажу не тільки про свою доньку. Ти не заручишся і з дівчиною роду людського. Але щодо Арвен Прекрасної, пані Імладрісу та Лоріену, Вечірньої Зірки її народу – рід її вищий за твій, і вона прожила в цьому світі так довго, що для неї ти – немов паросток поруч із молодою березою, що вже бачила доволі літ. Вона занадто високо над тобою. І так їй може здаватися. Але навіть якщо це не так, і її серце озветься до тебе, все одно мене засмутить призначена нам доля.
“Що за доля?”, - запитав Арагорн.
“А така, що доки я живу тут, вона буде мати юність ельдар”, - відповів Елронд, - “а коли я покину ці землі, вона піде за мною, якщо схоче”.
“Я бачу”, - сказав Арагорн, - “що задивився на скарб, не менш дорогоцінний, аніж скарб Тінгола, якого колись зажадав Берен. Така моя доля”. Тоді раптово дар передбачення, дар його роду, зійшов на нього, і він сказав: “Слухай, володарю Елронде! Роки твого перебування тут збігатимуть швидко, і скоро падне на твоїх дітей вибір, чи вимандрувати з тобою, а чи залишитися в Середзем’ї.”
“Саме так”, - сказав Елронд. “Невздовзі за нашим часом, хоча мине багато років людей. Але перед моєю улюбленою Арвен вибір не постане, якщо тільки ти, Арагорне, син Араторна, не станеш поміж нами, і не зробиш так, що одного із нас, тебе або мене, не спіткає гірка розлука до кінця цього світу. Ти ще не знаєш, що жадаєш від мене”. Він зітхнув, помовчав, і, подивившись із сумом на юнака, додав: “З роками прийде те, що має прийти. Більше не будемо говорити про це, доки не мине довгий час. Темнішають дні, і багато зла на нас чекає”.
Тоді Арагорн з любов’ю попрощався з Елрондом, наступного дня сказав “прощавай” матері, тим, хто жив у будинку Елронда, та Арвен, і вирушив у глушину. Майже тридцять років боровся він проти Саурона; Арагорн став другом Гендальфа Мудрого, від якого набрався багато мудрості. Разом вони здійснили чимало небезпечних подорожей, але з роками він все більше мандрував один. Тяжкими та довгими були його шляхи, і став він суворим з виду, якщо тільки на обличчі його не з’являлася усмішка. Однак, коли він не приховував свою справжню суть, то здавався людям гідним пошани, як король у вигнанні. Бо подорожував він під різними личинами, і прославився під багатьма іменами. Був він одним із комонників війська рохіррім і бився за володаря Гондора на суші і на морі; а в годину перемоги зник, і не знали люди Заходу, куди він пішов. На самоті помандрував він далеко на схід і на південь, де вивчав серця людські, добрі й злі, та викривав підступні плани і наміри прислужників Саурона.
Так став він найстійкішим із усіх людей, вправним у ремеслах та досвідченим у знаннях, і водночас був вищим за них. Бо був він мудрим, як ельфи, і таке світло сяяло в його очах, що мало хто міг його витримати. Сумним та суворим зробила його обличчя доля, однак завжди жила в його серці надія, з якої часом піднімалася радість, немов струмок, що пробивався крізь скелю.
Сталося так, що коли Арагорну було сорок та дев’ять років, він повернувся з темних, повних небезпеки кордонів Мордору, де знову тепер жив Саурон і творив зло. Він стомився і хотів повернутися до Рівенделу та відпочити там, перш аніж вирушити у далекі краї. На своєму шляху прийшов він до кордонів Лоріену, і дозволили йому вступити на таємні землі Володарки Галадріель.
Але не знав він того, що Арвен Ундоміель також була там, знову навідавши родичів своєї матері. Мало змінилася вона, бо смертні роки проходили повз неї, однак обличчя її посмутнішало, і зрідка коли тепер і чули, як вона сміється. Але Арагорн досяг тепер повної зрілості тіла та духу, і Галадріель умовила його відкинути зношений одяг та вбрала його у срібне та біле, у сірий ельфійський плащ, а на чолі його засяяв яскравий самоцвіт. Тоді постав він вищим за будь-кого з роду людей, і більше сходив на володарного ельфа з островів Заходу. І ось побачила його Арвен в перший раз після їхньої довгої розлуки; і як ішов він до неї під всипаними золотими квітами деревами Карас Галадону, вибір її було зроблено та долю визначено.
Арадор був прадiдом Короля. Його син Араторн домагався руки Гілраень Прекрасної, доньки Дірхаваля, що сам був нащадком Аранарта. Дірхаель був проти цього шлюбу, бо Гілраень була ще молода і не дійшла до того віку, коли жінки дунедайн зазвичай брали шлюб.
“Більше того”, - сказав він, - “Араторн – суворий, дорослий чоловік і стане вождем швидше, аніж чекають, але серце моє підказує мені, що життя його буде коротким”.
Але Іворвен, його дружина, яка теж могла передбачати майбутнє, відповіла на те: “Тим швидше треба поспішати! Темнішають дні перед бурею, і великі події мають статися. Якщо ці двоє поберуться зараз, надія для нашого народу може народитися. Але якщо вони загаються, не бути надії, доки триває ця епоха”.
І сталося так, що, коли Арагорн та Гілраень були одружені тільки рік, гірські тролі захопили Арадора у Колдфеллі, на північ від Рівенделу, і він загинув. Араторн став вождем дунедайн. Наступного року Гілраень народила йому сина, і назвали його Арагорном. Але Арагорну було тільки два роки, коли Араторн разом із синами Елронда поїхав на прю з орками, і загинув від оркської стріли, що простромила йому око. Виявилося життя Араторна справді коротким з поміж його народу, і було йому лише шістдесят років, коли він загинув.
Тоді мати забрала Арагорна, що став тепер Нащадком Ісілдура, до дому Елронда. Елронд замінив йому батька і любив, як власного сина. Але називали його “Естель”, “Надія”, і за наказом Елронда від нього приховали справжнє ім’я та походження. Бо знали мудрі, що шукав ворог, а чи не залишилися ще на світі Нащадки Ісілдура.
Естель мав усього лише двадцять років, коли якось, після великих подвигів, він повернувся до Рівенделу разом із синами Елронда. І задивився на нього Елронд, і радісно йому стало, бо побачив, що був він гарним та шляхетним і рано змужнів, хоча мав ще досягти зрілості тіла і духа. Тому того дня Елронд назвав його справжнім ім’ям, розповів, хто він і хто був його батьком, і передав йому сімейний спадок.
“Ось перстень Барахіра”, - сказав він, - “знак того, що ми далекі родичі. А ось уламки Нарсілу. Із цим ти здійсниш великі діяння, бо провіщаю я, що життя твоє буде довшим, аніж буває у людей, якщо тільки зло не спіткає тебе, а чи не витримаєш ти випробувань. А випробування будуть тяжкими та довгими. Скіпетр Аннумінаса буде в мене, бо ти ще маєш заслужити його”. Наступного дня, коли сідало сонце, Арагорн блукав один у лісі, і на серці йому було радісно; і співав він, бо був сповнений надії, і світ здавався йому прекрасним. Але раптом, якраз коли співав, побачив він дівчину, що йшла по зеленій траві поміж білих стовбурів беріз. І завмер він, вражений і подумав, що поринув у сон або отримав дар ельфійських менестрелів, які могли робити так, що те, про що вони співали, з’являлося перед очима тих, хто їх слухав.
Бо пісня, що співав Арагорн, була з Ле Лютіен, що в ній розповідалося про зустріч Лютіен та Берена у лісі Нелдорет. І ось! Лютіен на його очах йшла по Рівенделу, вбрана у накидку, синю та срібну, прекрасна, немов сутінки в ельфійським краю. Її темне волосся розвіювалося на вітрі, що несподівано піднявся, а на її чолі, немов зірки, сяяло коштовне каміння.
Мить Арагорн мовчки дивився на неї, але побоюючись, що вона піде і він ніколи її більше не побачить, скрикнув до неї: “Тінувіель, Тінувіель!” – як колись, у Старі дні, Берен.
Тоді дівчина озирнулася до нього, посміхнулася та запитала: “Хто ти? И чому називаєш мене цим іменем”?
А він відповів: “Тому, що я подумав, що ти і є Лютіен Тінувіель, про яку я співав. Але якщо ти не вона, то дужа схожа на неї”.
“Багато хто так вважає”, - без усмішки відповіла вона. “Однак її ім’я – не моє. Хоча доля моя, можливо, буде схожа на її долю. Але хто ти?”
“Естель – так звали мене”, - відповів він. “Але я – Арагорн, син Араторна, Нащадок Ісілдура, повелитель дунедайн”. Але ще поки він говорив це, то відчув, що високе походження, якому раділо його серце, не має тепер значення і ніщо у порівнянні з її величчю та красою.
А вона весело розсміялася та сказала: “Тоді ми далекі родичі. Бо я – Арвен, донька Елронда, і звуть мене також Ундоміель”.
“Часто буває, - відповів Арагорн, що у скрутні часи люди ховають свій головний скарб. Але я дивуюся на Елронда та твоїх братів, бо, хоча я мешкаю в їхньому домі змалку, проте ніколи не чув про тебе. Як сталося, що ми не зустрічалися раніше? Звичайно, твій батько не замикав тебе у своїй скарбниці?”
“Ні”, - сказала вона та подивилася на гори, що піднімалися на сході. “Якийсь час я жила у землі родичів моєї матері, у далекому Лотлоріені. Я лише нещодавно повернулася, щоби знову побачити батька. Багато часу минуло з тієї пори, як я блукала Імладрісом”.
Тоді подивувався Арагорн, бо вона здавалася не старшою за нього, хто прожив не більше двадцяти років у Середзем’ї. Але Арвен подивилася йому у вічі і сказала: “Не дивуйся! Бо у дітей Елронда життя ельдар”.
Тоді Арагорн збентежився, бо побачив ельфійске світло в її очах і мудрість довгих років. Але з цієї миті він покохав Арвен Ундоміель, доньку Елронда.
У наступні дні став Арагорн мовчазним, і його маті відчула, що дивне відбувається з її сином. І нарешті відповів він на її питання і розповів про зустріч у лісових сутінках.
“Сину мій”, - сказала Гілраень, - “високо ти мітиш, навіть як на нащадка багатьох королів. Бо дівчина ця – найшляхетніша та найпрекрасніша з тих, що ходять нині по землі. І не годиться смертному брати шлюб із ельфом”.
“Але ми родичі якоюсь мірою”, - відповів Арагорн, - “якщо те, що розповіли мені про моїх прабатьків, правда”.
“Це правда”, - сказала Гілраень, - “але це було давно, в іншу добу, ще до того, як занепав наш народ. Тому я боюся, бо без підтримки володаря Елронда рід Нащадків Ісілдура скінчиться. Але не думаю, що ти матимеш його підтримку у такій справі”.
“Тоді гіркими будуть дні мої, і буду я на самоті блукати у хащах”, - відповів Арагорн.
“Така буде твоя доля”, - сказала Гілраень. І хоч могла вона, як її народ, передбачати майбутнє, нічого не сказала йому про свої передчуття і нікому не розповіла про те, що сказав їй син.
Але Елронд бачив багато і у багатьох серцях читав. Тому одного дня, до того, як скінчився рік, він покликав Арагорна у свої покої, і промовив: “Слухай мене, Арагорне, сину Араторна, провіднику дунедайн! Велика доля чекає на тебе – або піднятися вище за своїх предків з часів Еленділа, або впасти у темряву, разом із залишками свого народу. Перед тобою багато років випробувань. Ти ж не візьмеш собі дружину, ані зв’яжеш будь-яку жінку обіцянкою до того, як прийде твій час, і ти заслужиш на це”.
Тоді Арагорн, стурбований, запитав: “Чи це моя мати говорила із тобою?”
“Ні”, - відповів Елронд. “Твої власні очі зрадили тебе. Але я кажу не тільки про свою доньку. Ти не заручишся і з дівчиною роду людського. Але щодо Арвен Прекрасної, пані Імладрісу та Лоріену, Вечірньої Зірки її народу – рід її вищий за твій, і вона прожила в цьому світі так довго, що для неї ти – немов паросток поруч із молодою березою, що вже бачила доволі літ. Вона занадто високо над тобою. І так їй може здаватися. Але навіть якщо це не так, і її серце озветься до тебе, все одно мене засмутить призначена нам доля.
“Що за доля?”, - запитав Арагорн.
“А така, що доки я живу тут, вона буде мати юність ельдар”, - відповів Елронд, - “а коли я покину ці землі, вона піде за мною, якщо схоче”.
“Я бачу”, - сказав Арагорн, - “що задивився на скарб, не менш дорогоцінний, аніж скарб Тінгола, якого колись зажадав Берен. Така моя доля”. Тоді раптово дар передбачення, дар його роду, зійшов на нього, і він сказав: “Слухай, володарю Елронде! Роки твого перебування тут збігатимуть швидко, і скоро падне на твоїх дітей вибір, чи вимандрувати з тобою, а чи залишитися в Середзем’ї.”
“Саме так”, - сказав Елронд. “Невздовзі за нашим часом, хоча мине багато років людей. Але перед моєю улюбленою Арвен вибір не постане, якщо тільки ти, Арагорне, син Араторна, не станеш поміж нами, і не зробиш так, що одного із нас, тебе або мене, не спіткає гірка розлука до кінця цього світу. Ти ще не знаєш, що жадаєш від мене”. Він зітхнув, помовчав, і, подивившись із сумом на юнака, додав: “З роками прийде те, що має прийти. Більше не будемо говорити про це, доки не мине довгий час. Темнішають дні, і багато зла на нас чекає”.
Тоді Арагорн з любов’ю попрощався з Елрондом, наступного дня сказав “прощавай” матері, тим, хто жив у будинку Елронда, та Арвен, і вирушив у глушину. Майже тридцять років боровся він проти Саурона; Арагорн став другом Гендальфа Мудрого, від якого набрався багато мудрості. Разом вони здійснили чимало небезпечних подорожей, але з роками він все більше мандрував один. Тяжкими та довгими були його шляхи, і став він суворим з виду, якщо тільки на обличчі його не з’являлася усмішка. Однак, коли він не приховував свою справжню суть, то здавався людям гідним пошани, як король у вигнанні. Бо подорожував він під різними личинами, і прославився під багатьма іменами. Був він одним із комонників війська рохіррім і бився за володаря Гондора на суші і на морі; а в годину перемоги зник, і не знали люди Заходу, куди він пішов. На самоті помандрував він далеко на схід і на південь, де вивчав серця людські, добрі й злі, та викривав підступні плани і наміри прислужників Саурона.
Так став він найстійкішим із усіх людей, вправним у ремеслах та досвідченим у знаннях, і водночас був вищим за них. Бо був він мудрим, як ельфи, і таке світло сяяло в його очах, що мало хто міг його витримати. Сумним та суворим зробила його обличчя доля, однак завжди жила в його серці надія, з якої часом піднімалася радість, немов струмок, що пробивався крізь скелю.
Сталося так, що коли Арагорну було сорок та дев’ять років, він повернувся з темних, повних небезпеки кордонів Мордору, де знову тепер жив Саурон і творив зло. Він стомився і хотів повернутися до Рівенделу та відпочити там, перш аніж вирушити у далекі краї. На своєму шляху прийшов він до кордонів Лоріену, і дозволили йому вступити на таємні землі Володарки Галадріель.
Але не знав він того, що Арвен Ундоміель також була там, знову навідавши родичів своєї матері. Мало змінилася вона, бо смертні роки проходили повз неї, однак обличчя її посмутнішало, і зрідка коли тепер і чули, як вона сміється. Але Арагорн досяг тепер повної зрілості тіла та духу, і Галадріель умовила його відкинути зношений одяг та вбрала його у срібне та біле, у сірий ельфійський плащ, а на чолі його засяяв яскравий самоцвіт. Тоді постав він вищим за будь-кого з роду людей, і більше сходив на володарного ельфа з островів Заходу. І ось побачила його Арвен в перший раз після їхньої довгої розлуки; і як ішов він до неї під всипаними золотими квітами деревами Карас Галадону, вибір її було зроблено та долю визначено.
-
-
10.06.2006 в 21:50-
-
12.06.2006 в 17:44-
-
12.06.2006 в 20:27